Нарешті збулась ще одна мрія і я таки побував на концерті Бабкіна. Ура!
Все було чудесно, от тільки сидіти довелось на підлозі, у мене на задніх кишенях джинсів великі металеві гудзики які нещадно кололи у те місце що відразу за гудзиками. Але всеодно класно.
У Сергія, крім пісень, дуже цікава міміка, під час виконання цих пісень і дивитись на таке виконання набагато цікавіше в живу ніж в ютубі. Ну от і все, хвалити більше не буду, не люблю я цю справу. От якби якусь гадість написати, так я завжди готовий.

Є на південному заході нашої країни, у славному місті Новодністровьку місце куди мені доводиться останнім часом часто їздити. Будуємо ми там найбільшу (буде найбільша коли побудуємо) ГАЕС Європи.

Фотографії викладаю не найсвіжіші, так як тягати постійно за собою фотік просто в лом.

Не дуже цікаво і не дуже весело
Сидіти у понеділок на роботі
Папірці перекладати, листи переписувати
Немає зовсім охоти.

Мабуть це вроджена лінь яку вже ніколи не перебороти
І не буду я трудоголіком
Ну і пофіг
Чому я маю за це переживати.

Переживати можна за гроші халявні,
Які і так з часом засиплять
А якщо не засиплять
То доведетья усе списувати на свою лінь.

Так буде простіше
Тому що якщо горбатитись і без результату
То можна потім впевнено піднявши головову
Образитись на колег, начальство, уряд.

А навіщо ображатись на когось
На ображених воду возять і правильно роблять
Можна так само нічого не робити
А потім усім жалітись, що ти такий старанний а тебе гноблять.

Ну та добре, не буду відриватись,
це ж так цікаво малювати графіки і додавати стовпчики з цифрами
Гуманітаріям ніколи не осягнути.
Скільки поезії в роботі інженера будівельника.

Давно нічого не писав. Можливо тому що дома нема нету, а на роботі не дуже пишеться, а можливо тому що от так.
Напишу пару слів про нашу рідну столицю.
Пів року життя у Києві, чесно кажучи, особливо мене не вразили. Перше, що кидається у очі, це величезна кількість торгашів біля станцій метро, через що штовханина там значно посилюється. На Володимирський гірці і Андрієвському узвозі, теж завжди навалом народу. Взагалі народу кругом навалом. В місті реально народу у двічі більше ніж зареєстровано, плюс туристи, плюс ще я сюди присунувся. І при цьому усьому місто чомусь подобається, навіть майдан з його страшними тепличками посередині і набридливими фотографами. Місто подобається саме по собі, просто подобається і все.
Жити у столиці давно хотілось і ось я у перспективному місті шукаю де всунути свій потенціал, тут таких з потенціалом дофігіще бігає і всі щось шукають. Живуть по двоє-троє у кімнаті, тратять на догору по 3-4 години на день і не поспішають повертатись у свої областні та районні центри, де у батьків трикімнатна квартира і одну з цих кімнат можна цілком безоплатно облаштувати під особисте проживання.
Підсумок розповіді буде такий, приїжджайте сюди і нічого не бійтесь. А що боятись і навіщо боятись? Місця тут ще навалом, я серйозно.

 Сьогодні нень народження у людити, яку я не зраю особисто, але те що мені відомо трохи про її життя мене дуже радує. З днем народження френд Квітень, твої пости в жж завжди цікаві і неординарді, твої вірші завжди витончені і зрозумілі більше на рівні відчуттів ніж розуму.
Взагалі в живому журналі, перефразовуючи відомий анекдот, я більше не пісатєль а чітатєль і розумію що, як казав професор Прєображенський, у деяких випадка потрібно "молчать и слушать, молчать и слушать", хоча зовсім не відчуваю себе Шаріковим. І коли Квітень викладає свої свої вірші, кидати якісь коменти на їх тему не вистачає совісті і при цьому дуже хочеться щоб вона знала, що я їх прочитав і на мене вони справили враження. І от така дилема мене мучить кожен раз після прочитання стрічки друзів.
Ще раз з днем народження, твій жж френд скряб.

Київ і прилягаючі території у радянські часи зазвали б містом контрастів. 
Після того як влаштувався тут на роботу мені надали тимчасове житло, фото якого додається. Це будиночок не базі відпочинку, майже райське місце. Та є одна біда, туди не їздить, майже, ніякий транспотр, більшість їде зовсім по іншій дорозі. Потрібно інколи ловити попутки. Та це важко, спробуй вгадати, яка з них їде у потрібному мені напрямку. І от що мені друзі порадили. А порадили вони мені зупиняти... машини марки Лексус. Справа у тому, що село в напрямку якого знаходиться моя база відпочинку, вважається дуже елітною територією (20км. від Києва) і багато селян продали частину своєї землі і купили собі... автомобілі марки Лексус. І тепер у багажниках цих автомобілів возять картоплю дітям у Київ. 
Поки покататись на цьому чудоавто мені не вдалось, та я думаю, що усе ще попереду.



До речі. У літку Кияни бються за те, щоб два тижні пожити у цій халупці.

 О 19,25 фірмовий поїхд Запоріжжя завезе мене жити у інше місто. Чим він фірмовий я не знаю, доводилось раніше на ньому їздити і нічого фірмового я не бачив, але кажуть фірмовий, значить фірмовий.
Так що бувайте усі мої три френди на невизначений час, не знаю коли на новому місці обзаведусь інтернетою. Їхати дуже весело, навіть не підозрюю, де наступної ночі буду ночувати, можливо і на вокзалі, житла поки не знайшов. А так все чудесно, обіцяють, що буду займатися найбільшим будівництвом, яке зараз відбувається у нашій країні, там є багато кубів бетрону і мужиків які матюкаються, повна романтика а -ля 60 ті. Думаю повинно бути багато цікавий фоток, так що слідкуйте за повідомленнями. 
Щасливої дороги мені.

Старі сині джинси, я їх давно не одягав, я не памятаю коли їх востаннє одягав. Але я памятаю, що за останні два роки поміняв три квартири і кожен раз я їх пакував у чергову торбинку і перевозив до нової оселі. І навіщо я це робив?
Та закінчились ті дні і настав час їхати делеко і назріла необхідність скидати баласт і відносити його на звалище історії. Взагалі у мене кожен переїзд супроводжується звільненням моєї особи від зайвих речей, але цього разу я сам собі здивувався, скільки мотлоху я тягав за собою без потреби, скільки папірців непотрібних валялись у мене на роботі в столі, під столом, на столі. Скільки гігабайт напотрібної інформації я стер з компу, скільки на ньому було інстальовано програм якими я ніколи не користувався, тай сам комп нарешті спихнув.
І це все я тягав на собі багато років. Просто чомусь було шкода викинути.
Я впереше зрадів, що не маю власного житла. Якби воно було, то цей мотлох збирався б набагато більше років, якби воно було я б навряд чи наважився покинути Запоріжжя і був би привязаний до цих квадратних метрів.
Потрібно позбуватись деяких речей, потрібно знаходити місце для нового. І якби не в облом було тягати весь непотріб на своєму горбі з місця на місце, то тягавби.
Добре, що є така річ як лінь.